Рівнесенькі польські дороги ведуть наш автобус до митниці. Кілька годин між двома країнами - і ми в Україні. Виїзджаємо. Міняємо сімки в телефонах. А у вікна заглядає рідна земля. Я тут росла, жила, працювала, кохала колись давно... Автобус трясе по вибоїнах рідних доріг, при трасах - напіврозвалені зупинки придорожніх сіл з бабусями в білих хустинках... Україна...
Магазинчик на автовокзалі. Невеличка черга чекає, поки продавець, обвішана золотом, закінчить розмову з подругою по телефону. Подруга все не хоче прощатись, то дівчина пхає мені в руки пляшку води, дивлячись на мене, як на набридливу муху... Що ж, доведеться перебудувати свій розум на кілька тижнів. Перепрограмувати його з ввічливих польських чиновників і усміхнених продавчинь на українські реалії. А, може, краще не треба? Може, це гріх проти рідної землі - перепрограмовувати себе на хамство, а не світити навколо світлом європейської культури, котра вже встигла закоренитись в розумі?
Рідне місто зустрічає рідними обличчями, знайомими вуличками... Тут, ніби все стоїть на місці. Я десь літаю, розвиваюсь, росту, змінююсь, а отут все залишається таким же. Все, окрім людей, котрі ростуть, старіють, а деякі - відходять...
Паперові справи, котрі чекають на мене цієї відпустки, навіюють страх одразу після першого візиту в РЕС, котрий знаходиться далеко за містом, а доїхати туди можна лише таксі чи автобусом двічі на день. "Начальника нема, і не знати, чи буде", "А ксерокс в нас не робить"(а найближчий - в центрі міста)... Ані лавочки в коридорах. Нарешті начальник приходить, він увесь в стилі "Царь есмь". Перед тим, як підписати заяву - відчитує мене, як школярку. При цьому сидить, а я стою навитяжку...
Два тижні вдома - і мій розум поволі починає адаптуватись: починаю підігрувати поважним чиновницям і велеможним працівницям банку, удавати покірну слугу і купувати шоколадки для секретарок... Стоп, - кажу я собі. Не можна. Не дозволяю. Я не хочу. Не хочу повертатись в таку Україну. Я не хочу мінятись знову в невільницю. Хочу залишитись людиною!
І це допомогає мені побачити і доцінити посмішку на обличчі ввічливої працівниці рагсу, здивуватись привітній жіночці в БТІ, замилуватись милою землячкою-нотаріусом... Пореготатись з подругами. Позгадувати дитинство з мамою. Повернутись на батьківщину так, як мріяла.
Я їду. Прикордонниця по українському боці гаркає в салон: "Шо сидимо? Виходим на контроль!" Та я не ображаюсь. Мені шкода її - уособлення сіро-бурого пострадянського минулого. Нехай собі. А я їду в Польщу. Аби навчитися чогось розумного, доброго, вічного, і принести це додому. Колись, коли приїду знову...
При копіюванні статті чи її фрагменту, чітке посилання на мій блог обовязкове!
Магазинчик на автовокзалі. Невеличка черга чекає, поки продавець, обвішана золотом, закінчить розмову з подругою по телефону. Подруга все не хоче прощатись, то дівчина пхає мені в руки пляшку води, дивлячись на мене, як на набридливу муху... Що ж, доведеться перебудувати свій розум на кілька тижнів. Перепрограмувати його з ввічливих польських чиновників і усміхнених продавчинь на українські реалії. А, може, краще не треба? Може, це гріх проти рідної землі - перепрограмовувати себе на хамство, а не світити навколо світлом європейської культури, котра вже встигла закоренитись в розумі?
Рідне місто зустрічає рідними обличчями, знайомими вуличками... Тут, ніби все стоїть на місці. Я десь літаю, розвиваюсь, росту, змінююсь, а отут все залишається таким же. Все, окрім людей, котрі ростуть, старіють, а деякі - відходять...
Паперові справи, котрі чекають на мене цієї відпустки, навіюють страх одразу після першого візиту в РЕС, котрий знаходиться далеко за містом, а доїхати туди можна лише таксі чи автобусом двічі на день. "Начальника нема, і не знати, чи буде", "А ксерокс в нас не робить"(а найближчий - в центрі міста)... Ані лавочки в коридорах. Нарешті начальник приходить, він увесь в стилі "Царь есмь". Перед тим, як підписати заяву - відчитує мене, як школярку. При цьому сидить, а я стою навитяжку...
Два тижні вдома - і мій розум поволі починає адаптуватись: починаю підігрувати поважним чиновницям і велеможним працівницям банку, удавати покірну слугу і купувати шоколадки для секретарок... Стоп, - кажу я собі. Не можна. Не дозволяю. Я не хочу. Не хочу повертатись в таку Україну. Я не хочу мінятись знову в невільницю. Хочу залишитись людиною!
І це допомогає мені побачити і доцінити посмішку на обличчі ввічливої працівниці рагсу, здивуватись привітній жіночці в БТІ, замилуватись милою землячкою-нотаріусом... Пореготатись з подругами. Позгадувати дитинство з мамою. Повернутись на батьківщину так, як мріяла.
Я їду. Прикордонниця по українському боці гаркає в салон: "Шо сидимо? Виходим на контроль!" Та я не ображаюсь. Мені шкода її - уособлення сіро-бурого пострадянського минулого. Нехай собі. А я їду в Польщу. Аби навчитися чогось розумного, доброго, вічного, і принести це додому. Колись, коли приїду знову...
При копіюванні статті чи її фрагменту, чітке посилання на мій блог обовязкове!
Впізнала Чортків. Не була вдома вже 3 роки. І хочеться їхати і страшно. Рідних там не маю, тільки купа всяких паперових справ назбиралось. Ну і хочеться побачити рідні місця
ВідповістиВидалити