Той, хто в
дитинстві шукав під подушкою подарунки від Миколая, ніколи не забуде це
відчуття. Навіть не так важливо було, що під подушкою, як оте відчуття дива. Казки,
в якій ти є учасником. Бо був чемним – і маєш пакунок.
Ми виросли. Але в
казку віримо і надалі. Вибираємо подарунки для близьких. Ховаємо їх до часу у
найдальші куточки, а потім вкладаємо під подушки, передаємо в Україну. І не
тільки дітям, а й уже давно дорослим.
А глибоко в
підсвідомості живе й інша казка: що одного дня хтось (чи щось) вкладе нам під
подушку щастя. Бо ж ми були чемні. Слухняні. Активні. Працьовиті. Хороші. Чекаємо,
виглядаємо того Хтося (чи Чогося). А немає. І щастя якось завжди трошки не
повне. Або дуже не повне. Або його немає взагалі.
То що – перестати
вірити в чудо? Я думаю – ні. Просто пропоную змінити установку: що для того,
аби дістати під подушку диво, зовсім не треба бути чемним. Треба бути відважним
і відчайдушним. Не боятись. Не ховатись. Шукати. Виходити назустріч щастю. І навіть
ловити його найменші уламки, яких так багато в передріздвяний час. Красуні-ялинки
в центрах міст, базари з ялинковими прикрасами, снігові скляні кулі, вечірня
ілюмінація… Якщо навіть сумно, навіть якщо майже немає надії…
Можна ще так доповнити: Щастя - це не ціль, щастя - це стан.
ВідповістиВидалитисправді...
ВидалитиЯ хотів снігову кулю, а Миколай її приніс моїй дружині
ВідповістиВидалитиможете позичати в дружини і гратися потихеньку. Напевне, Ваша дружина була чемніша))
Видалити