Намистяні вірші. Олександр Ірванець

Раптово усі поставали борцями.
Усі з піджаків майорять прапорцями.

А я – не борець, не трибун, не оратор.
Дурна в мене вдача, паскудний карахтер.

Не маю позиції, навіть – і пози,
Отож балансую між віршів і прози.

Але не пишу я в ній про патріотів,
Про славне лицарство – про них і поготів.

Чи то – поготів? Ні, здається – поготів.
Також не пишу я про гуннів, про готів,

Ані про манкуртів, ні про яничарів,
Ані про Батурин, ані про Почаїв,

Ні про Калнишевського, ні про Мазепу.
Варю собі каву. Читаю газету.

Ходжу до клозету. Ходжу до театру.
Палю сигарети. Здебільшого – “Ватру”.

Оскільки ні “Кемелу”, ні “Галуазу”
Ніхто не пришле із Бродвею й Монмартру.

***

У місяця квітня (ще кажуть — нісана) 

Така в цих широтах краса несказанна.

І Ти дженджуристо в'їжджаєш до міста,

Й Тобі городяни співають “Осанна!”

Тебе прославляють, Тебе превозносять,

І пальмові гілки до неба підносять.

(Чи ж запам'ятають, як палко вітають?)

А Ти ледве чутно шепочеш їм: “Досить...”

У місті тепер, на наступному тижні 

Події відбудуться геть дивовижні.

Як подумки вже у Небесній Вітчизні,

Ти з друзями сядеш при праведній тризні.

Поглянеш на друзів своїх халамидних:

Ті двоє — рибалки, а той ото — митник. 

І різного з ними чи стилю, чи класу - 

Той хлопчик, якому довірили касу...

Він дивиться палко в самі Твої очі,

Він мудрості хоче? Любови він хоче?

Не бомж, не біднота, він із Каріота. 

“Порадь Мені щось, о Небесний Мій Отче!”

Ходімте до саду, та й на ніч присядем!

Та перше, ніж дійсністю зробиться Задум,

Іще прошепоче Тобі “Алілуя”

Останній з людей, хто Тебе поцілує...

джерело