Чи обов'язково зустрічати рідних з дороги?

Це не мій текст. Я просто переклала статтю Наталі Радулової, і переповім її, бо хочу, щоб це прочитало якомога більше українців. І особливо - українок.

"Я познайомилась в  літаку з однією милою жінкою та її братом. Коли літак приземлився, вони запитали, чи хтось мене зустрічає  в аеропорту. Я згадала слова чоловіка: "Бери таксі з аеропорту, не торгуйся". "Ні, - відповіла я, - ніхто".

Тоді ці приємні люди посадили мене в свій автомобіль, але попередили, що невдовзі їм треба буде повертати, а мені доведеться трохи добиратись самій. Я не звернула уваги на такі дрібниці. Бо в аеропорту впевнилась, що чоловік не жартував на рахунок таксі. Скоро мої знайомі зупинились і мені довелось висідати. Ми попрощались дуже сердечно. І я вийшла з автомобіля, щоб зловити попутку додому.

Падав сніг, була ніч, і я сильно змерзла. Стояла на узбіччі з безліччю сумок, в яких везла подарунки,  і тримала піднятою заледенілу руку. Врешті зрозуміла, що шансів у мене немає, і пішла шукати автобусну запинку. Довго чекала автобус, врешті доїхала до міста, там пересіла на тролейбус. А потім ще й трохи під'їхала попуткою Минуло якихось три години, і я нарешті стояла біля своїх дверей.

В прихожій я рухнула зі своїми подарунками на підлогу. Чоловік сидів за компом - рятував Всесвіт. Тому підійти не міг, хоча на шум відреагував: "Ну що, зайчику, приїхала?" А я лежала на підлозі і не поспішала вставати. "Якого чорта, - думала я, - якого чорта я роблю з цією людиною?" Я знала все, що він мені зараз скаже.  Що треба було брати таксі, а не шукати пригод на свою голову. Що безглуздо зустрічати людину вночі в аеропорту, якщо немає свого автомобіля. Що я лише шукаю приводу, аби посваритись. Я знала всі його розумні і логічні відповіді, на які не мала заперечень. Але серцем відчувала: щось тут не сходиться.

Тільки через кілька місяців я змогла чітко сформулювати проблему. По телевізору показували реаліті-шоу із життя родинки Озборнів. Мама заганяла дітей в машину, аби їхати в аеропорт зустрічати тата. Діти марудили, відбрикувались і бурчали: "Чому ми конче повинні його зустрічати?" І одразу ж, вслід за мамою повторювали смішними голосами: "Тому, що ми його лю-биии-мооо!" Потім спокійно сідали в машину і їхали в аеропорт.

Ми зустрічаємо близьких не тому, що у них важкі сумки. І не тому, що важко доїхати. А тому, що любимо. Чудовий слоган для жувачки з давніх часів "Love is..." "Любов - це коли тебе зустрічають в аеропорту!" Ми хочемо підтримати близьку людину. Обійняти. Сказати: "Як добре, що ти повернувся".

Адже я створювала  родину не для того, аби мені сказали: "Візьми таксі", "Не чіпай мене", "Розберись сама, це ж просто". Я вийшла заміж, аби хтось стояв в залі прильотів і шукав мене поглядом в натовпі.

Справді, якщо підійти до справи тверезо і розважливо, то всі зі зустрічі і проводи майже завжди незручні, нелогічні і нібито й непотрібні. Можна не їхати в аеропорт: заважають корки чи там комп'ютерна гра. Можна не їхати в лікарню, а прислати кур'єра з апельсинами. Можна не святкувати річниць - все-одно це безглузде свято, не варто і витрачатись. Можна взагалі не робити зайвих руків. І тупо чекати, що до тебе, такого байдужого, хтось буде небайдужим.

Але так не буває. Хороші відносини вимагають зусиль. "Само собою" буває тільки погано. Оззі Озборн достатньо заробляє, аби дозволити собі особистого шовера. Але, повертаючись додому, він хоче бачити в аеропорту не шофера, а рідних людей. Я - не Оззі, але також цього хочу. І всі хочуть цього. Але не всі готові це робити.

А, можливо, ті, що лінуються зустрічати, вислуховувати, втішати і тішити близьких, просто давно їх розлюбили? Як казав герой фільму "Що таке кохання" своєму приятелю: "Ти вважаєш мою дружину мегерою, бо думаєш, що я повинен забрати її з аеропорту. А я вважаю, що хочу бути там, аби зустріти її. Ось і вся різниця".

При копіюванні статті чи її фрагменту, чітке посилання на мій блог обовязкове!