Недавно була в
Празі. В переході метро шукала, кого б запитати про дорогу до Старого міста. Якась
жіночка витирала вітрину піцерії, я запитала її англійською. Жіночка якось
агресивно замотала головою: «No English!!! No English!!!» Видно було, що вона невдоволена, що я перешкодила
їй працювати, і взагалі, краще було її не чіпати. А потім, відвертаючись до своєї
ганчірки, раптом видала чистою галицькою: «Та де я вмію по-англійськи!» Я зраділа, бо мій інгліш теж не був
досконалим, а от укрейніан є перфекційним: «Ви – українка? Я теж!» Жіночка теж
здивувалась і нарешті усміхнулась: «О, а я думала, якась панюся приїхала по
Празі погуляти, а ви – така сама українка!» Поговорили хвилини три, виявилось –
майже землячки. Жіночка показала мені дорогу до центру і побажала щасливої
подорожі, я їй – хорошого дня. Я йшла празькими вулицями і думала, чому ми
більше любимо тих, хто має подібні до наших проблеми і аналогічні жалі? І не
любимо «панюсь», що гуляють по Празі, котрі, на відміну від нас, живуть ідеальним інстаграмовим
життям, якого ми ніколи не досягнемо…