Українці, руські чи вшистко єдно?

П’ять років тому мене в Польщі називали «рускою». «Robert ma ruską żonę» - так говорили про мого чоловіка. Коли намагалась пояснити різницю між Україною і Росією – махали рукою: «Wszystko jedno…» Я, кінець кінцем, теж махнула на то рукою, зрештою, бабуся моя була росіянкою. Щось там від «рускої» в мені є… Хоч часом було дуже прикро. Наприклад, свекруха одного разу повела мене на базар, де, за її словами, «торгують українки». Виявилось, то були цигани. З свекрухою була проведена освітня робота, хоч, певно, допомогло не дуже.

Коріння і листя емігрантської долі

Людина повинна знати, хто вона. Де її дім і коріння. Котрий народ є отчим. І яка країна – рідною.

Колись, 5 років тому, на кордоні України з Польщею я просила долю, аби ця країна була доброю до мене. Бо я їхала сюди, аби залишитись назавжди. Позаду були квітучі українські сади, а попереду – яскраві автостради Європи…

Поїздка додому: відпочинок чи стрес?

Скоро почнеться час передсвяткових поїздок додому. Українці з усіх кутків світу куплять тисячі білетів до рідного краю. Сядуть в тисячі автомобілів, літаків і автобусів і замріються  у передчутті дому... А вже через якийсь час будуть повертатись назад. Чи ті поїздки завжди виправдовують сподівання? Чи відпочивають наші тіла і душі у рідному домі? Поряд із солодкими спогадами і довгожданими зустрічами нас чекають ще кілька стресогенних факторів, які, скажімо так, трошки отруюють нам таку очікувану поїздку:

Пам'ять не знає кордонів. Для тих, хто не вдома

Сьогодні в багатох християнських країнах люди ідуть на могили померлих, аби засвітити свічку пам'яті. Але величезна частина українців не має можливості піти на цвинтар, аби постояти біля могил дорогих людей. Вони надто далеко. Доля чи недоля загнали українців на чужину - не так важливо. Але ностальгія часто атакує в такі дні - коли хочеш бути вдома.