Українці, руські чи вшистко єдно?

П’ять років тому мене в Польщі називали «рускою». «Robert ma ruską żonę» - так говорили про мого чоловіка. Коли намагалась пояснити різницю між Україною і Росією – махали рукою: «Wszystko jedno…» Я, кінець кінцем, теж махнула на то рукою, зрештою, бабуся моя була росіянкою. Щось там від «рускої» в мені є… Хоч часом було дуже прикро. Наприклад, свекруха одного разу повела мене на базар, де, за її словами, «торгують українки». Виявилось, то були цигани. З свекрухою була проведена освітня робота, хоч, певно, допомогло не дуже.

Коріння і листя емігрантської долі

Людина повинна знати, хто вона. Де її дім і коріння. Котрий народ є отчим. І яка країна – рідною.

Колись, 5 років тому, на кордоні України з Польщею я просила долю, аби ця країна була доброю до мене. Бо я їхала сюди, аби залишитись назавжди. Позаду були квітучі українські сади, а попереду – яскраві автостради Європи…

Патріотизм з-за кордону: блюзнірство чи любов?

Вчителі хворіють на серце й на горло. Перукарок болить хребет. А емігрантів чіпається така професійна хвороба як "патріотизм". От виїжджають, акліматизовуються в приязному кліматі – і починають посилено любити Україну.

Чіпляють на робочий стіл і заставку телефону картинку в жовто-блакитних барвах. На дзвінок ставлять гімн України. Ходять у вишиванках по Нью-Йорку і Варшаві (добре, що тепер в моді етностиль). Хоч вдома вишиванок не мали і на заставці були квіточки і круті тачки.