5 екзаменів закордону (без шпаргалок)

Звичайно, краще жити і працювати на рідній землі, серед рідних і земляків. Розмовляти рідною мовою. А по світі лише мандрувати для власного задоволення.

Але часом життя заносить далеко від дому. Кидає самотньо посеред чужих людей, з чужою мовою і звичаями. Ті, хто прожив за кордоном хоча б кілька місяців, вже ніколи не залишаться такими, як раніше. Один з найважливіших подарунків закордону – він перевіряє і випробовує усе наше життя.

Ми не лохи? Лохи не ми? (дві сценки з життя)

...Події річної давності, Польща. Відпросилась з роботи, їхала з двома пересадками. Приїхала. Прийшла. Воєводська адміністрація, де маю скласти папери на карту побуту. Як не дивно, черги у відділ іноземців немає. Тільки кілька українців біля дверей. А година ж ще рання.

 З передчуттям дива підходжу до автомату з номерками. Упс! – номерків вже немає! Тобто, були і вже на нині закінчились. Більше нема. Тобто, нічого не вийде. Я в розпачі. Але… до мене підходить чоловік і чистою галицькою мовою співчутливо запитує: «І шо, запізно приїхала?»

Українці, руські чи вшистко єдно?

П’ять років тому мене в Польщі називали «рускою». «Robert ma ruską żonę» - так говорили про мого чоловіка. Коли намагалась пояснити різницю між Україною і Росією – махали рукою: «Wszystko jedno…» Я, кінець кінцем, теж махнула на то рукою, зрештою, бабуся моя була росіянкою. Щось там від «рускої» в мені є… Хоч часом було дуже прикро. Наприклад, свекруха одного разу повела мене на базар, де, за її словами, «торгують українки». Виявилось, то були цигани. З свекрухою була проведена освітня робота, хоч, певно, допомогло не дуже.

Коріння і листя емігрантської долі

Людина повинна знати, хто вона. Де її дім і коріння. Котрий народ є отчим. І яка країна – рідною.

Колись, 5 років тому, на кордоні України з Польщею я просила долю, аби ця країна була доброю до мене. Бо я їхала сюди, аби залишитись назавжди. Позаду були квітучі українські сади, а попереду – яскраві автостради Європи…

Поїздка додому: відпочинок чи стрес?

Скоро почнеться час передсвяткових поїздок додому. Українці з усіх кутків світу куплять тисячі білетів до рідного краю. Сядуть в тисячі автомобілів, літаків і автобусів і замріються  у передчутті дому... А вже через якийсь час будуть повертатись назад. Чи ті поїздки завжди виправдовують сподівання? Чи відпочивають наші тіла і душі у рідному домі? Поряд із солодкими спогадами і довгожданими зустрічами нас чекають ще кілька стресогенних факторів, які, скажімо так, трошки отруюють нам таку очікувану поїздку:

Патріотизм з-за кордону: блюзнірство чи любов?

Вчителі хворіють на серце й на горло. Перукарок болить хребет. А емігрантів чіпається така професійна хвороба як "патріотизм". От виїжджають, акліматизовуються в приязному кліматі – і починають посилено любити Україну.

Чіпляють на робочий стіл і заставку телефону картинку в жовто-блакитних барвах. На дзвінок ставлять гімн України. Ходять у вишиванках по Нью-Йорку і Варшаві (добре, що тепер в моді етностиль). Хоч вдома вишиванок не мали і на заставці були квіточки і круті тачки.

Прекрасний світ: Віденська опера та братиславська кава

В варшавському аеропорту пасажирів літаків зустрічає велетенський рекламний напис «I...taki  świat jest piękny!» (І таким світ є прекрасним!). І, хоча то лише реклама туристичної фірми, та моя знайому, наприклад, ті слова зворушили до сліз. Думаю, не тільки її. Може, тим, хто відривається від землі і бачить її красу згори, та велич видніша і помітніша.

Фільм без субтитрів. Моя твоя не понімай…

 Колись, читаючи «Без язика» Короленка, я співчувала головному герою. Українець з глухого села, змушений жити в Америці, губиться в Сполучених Штатах. Віднаходиться аж після того, як починає трохи говорити англійською. Тоді я навіть близько не розуміла, яка це проблема. А мовний бар’єр, виявляється, винятково складний до поконання. А саме за ним починається свобода.

Українець, котрий приїхав у іншу країну, подібний до немовляти (буквально, яке влучне слово! J). Він не мовить, не розуміє, не читає, не пише. А в суспільстві гомо сапієнс ці вміння важливі просто надзвичайно. Життєво важливі.  Це на батьківщині мова здається чимсь природнім і простим. І тільки за кордоном реальність просто висмикує землю з-під ніг, забираючи мову.

Стріт в’ю – прогулянки рідним містом

 Коли Папа Римський Іоан Павел ІІ вперше після довгих років прилетів на батьківщину – то одразу біля трапу літака поцілував рідну польську землю. Був час, коли мені хотілось зробити так само. Адаптація за кордоном минала важко, і сіро-коричневі краєвиди українських доріг здавались такими до болю рідними, такими дорогими… Ті часи минули. Разом з тугою. Прижилася тут, і часом, від’їжджаючи додому, починаю скучати за моїм польським домом. Та часом так хочеться прогулятись вулицями рідного міста. Зустріти знайомих, друзів. Побачити рідний дім. Тоді заходжу в гуглкарти , шукаю своє місто і тягну з правого нижнього куточка жовтого чоловічка та опускаю його на  вулицю, позначену синім кольором.

"Бути ніким" там чи тут?

Років з 15 тому, коли всі підряд виїзджали за кордон, я була впевнена, що нікуди ніколи не виїду. Так, за місячну зарплату можна було прожити тижнів два. Так, одягалась я переважно на "беушці". Так, м"ясо купувалось лише на неділю. А риба - лише на свята. Мене принижували в чергах та державних інстанціях, вимагали хабарів в лікарнях. Але я свято вірила, що отут я - людина. А отам - буду ніким.