6 ілюзій "закордону", котрих варто позбутись

Я живу за кордоном вже п’ять років. І, хоча мені тут добре, та все ж довелося попрощатись з багатьма ілюзіями на тему «закордону». На початку еміграції тих ілюзій дуже багато. А потім потроху фата-моргана розсіюється. Часом це розчаровує – і емігрант повертається з «прекрасного далека» без надій. А часом просто витверезвлює і позбавляє облуди – і людина рухається далі вже цілком свідомо. Які ж головні ілюзії живуть в головах майбутніх чи початкуючих емігрантів-українців?

Ми не лохи? Лохи не ми? (дві сценки з життя)

...Події річної давності, Польща. Відпросилась з роботи, їхала з двома пересадками. Приїхала. Прийшла. Воєводська адміністрація, де маю скласти папери на карту побуту. Як не дивно, черги у відділ іноземців немає. Тільки кілька українців біля дверей. А година ж ще рання.

 З передчуттям дива підходжу до автомату з номерками. Упс! – номерків вже немає! Тобто, були і вже на нині закінчились. Більше нема. Тобто, нічого не вийде. Я в розпачі. Але… до мене підходить чоловік і чистою галицькою мовою співчутливо запитує: «І шо, запізно приїхала?»

7 відмінностей шлюбу в Україні і за кордоном

Працюючи в польському дитсадку, зауважила таку особливість: дітей із розлучених родин в моєму садочку не більше 2%. Натомість в українському, де працювала колись, таких дітей – точно не менше 25%. А то і набагато більше. Спершу я дуже здивувалась. Адже ж українська родина, як вважається, набагато більше тримається за традиції і боїться розлучення. Але, добре подумавши, я побачила, що не в традиціях тут справа. В менталітеті українців, котрий раптом починає не витримувати сутички з сьогоденням. І в менталітеті поляків (думаю, і всіх інших іноземців). Досвід для порівняння в мене є: перший чоловік був українцем, другий – поляк. А конкретно – справи виглядають так.

Українці, руські чи вшистко єдно?

П’ять років тому мене в Польщі називали «рускою». «Robert ma ruską żonę» - так говорили про мого чоловіка. Коли намагалась пояснити різницю між Україною і Росією – махали рукою: «Wszystko jedno…» Я, кінець кінцем, теж махнула на то рукою, зрештою, бабуся моя була росіянкою. Щось там від «рускої» в мені є… Хоч часом було дуже прикро. Наприклад, свекруха одного разу повела мене на базар, де, за її словами, «торгують українки». Виявилось, то були цигани. З свекрухою була проведена освітня робота, хоч, певно, допомогло не дуже.

Емігрант вчить, як на світі жить, чи чому не люблять емігрантів

Колись в далеких 90-х, коли в зарплату видавали лампочками і ялинковими прикрасами, а памперси були розкішшю, моя знайома вийшла заміж в круту європейську столицю. Приїжджала додому вона рідко, зате її мама їздила в гості досить часто і по приїзді тероризувала сусідів і знайомих незмінною темою: «А от у Франції…» По двох хвилинах спілкування з нею співрозмовник починав ненавидіти і Францію, і екзальтовану маму.  «А от у Франції» все було геніальне: медицина, продукти, транспорт, одяг. Там також були наймудріші люди, до котрих українцям – як до неба пішки. Діти були здоровішими, повітря – чистішим, трава – зеленішою.

Подорож літерою «W»: депресія і ейфорія емігранта

Українець, котрий потрапляє за кордон і залишається там надовго, переживає справжній емоційний шквал. Десь на просторах Інтернету прочитала, що початки життя на чужині можна порівняти до форми літери «W». Уявним олівцем спробуємо повторити її кшталт, а заразом і криву наших емоцій по приїзді в чужу країну.

Важкі вироки закордону. Для тих, хто нас любить

Коли я вперше їхала з України в світле майбутнє закордону, на вокзалі мене проводжали батьки і син. Вони знали, що я не їду на заробітки, не буду поневірятись по зйомних квартирах і бараках. Але знали теж, що повертатись буду лиш в гості. Крізь вікно автобусу я бачила, як мама витирає сльози, як тато тримає її за руку, як син злякано махає мені рукою… Я теж плакала. Та вже через кілька годин мене засліпили яскраві вогні Європи. А мої рідні залишились там, у малому містечку. Щоб чекати на мене.

Отак ми їдемо. А вони залишаються. Ми мусимо. Мусимо заробити грошей, щоб вони жили достойно. Мусимо використати свій шанс. Мусимо, справді. І хто б із цим сперечався… Часом вибору у нас немає. Але як пробачити собі, своїй долі і своїй країні оту останню картинку у вікні автобуса?

Ностальгія за таранькою (гастрономічні спогади українців)

Перша реакція на розкіш закордонних продуктових супермаркетів – покуштувати всього, чого ще не пробував. А коли уже вдосталь накуштуєшся – починається туга за українськими продуктами. Коли додому далеко і купити заповітні продуктові спогади не вдається – українець починає впадати в ностальгію. Вишукує продукти в Інтернеті, намагається приготувати сам, замовляє через родичів і знайомих… А коли омріяна їжа нарешті в руках – нас охоплює така дитяча радість, накочуються такі спогади….

Україна. Подорож в минуле?

Рівнесенькі польські дороги ведуть наш автобус до митниці. Кілька годин між двома країнами - і ми в Україні. Виїзджаємо. Міняємо сімки в телефонах. А у вікна заглядає рідна земля. Я тут росла, жила, працювала, кохала колись давно... Автобус трясе по вибоїнах рідних доріг, при трасах - напіврозвалені зупинки придорожніх сіл з бабусями в білих хустинках... Україна...