Якщо вам подобається блог - порекомендуйте його друзям. Якщо не подобається - тим, кого не любите

субота, 18 листопада 2017 р.

Коріння і листя емігрантської долі

Людина повинна знати, хто вона. Де її дім і коріння. Котрий народ є отчим. І яка країна – рідною.

Колись, 5 років тому, на кордоні України з Польщею я просила долю, аби ця країна була доброю до мене. Бо я їхала сюди, аби залишитись назавжди. Позаду були квітучі українські сади, а попереду – яскраві автостради Європи…
Минули роки. Я вивчила мову, маю тут хорошу працю і родину. Та зовсім-таки своєю я тут не стала. Ну ні, мене тут ніхто не дискримінує і не трактує гірше. Мені тут комфортно в усіх сенсах. Але Україна тримає мене за серце і не хоче відпустити.



Чоловік-поляк колись остерігав мене, що буде так: я буду скучати за домом, а і в Україні жити уже не зможу.  Я йому не вірила. А сталось саме так. І, напевно, так буде завжди.  І я не вірю тим землякам, котрі переконують, що вони до кінця асимілювали в суспільство іншого краю і розчинились в ньому. Не вірю, що до кінця вони змінили менталітет, котрий таки завжди залишиться українським.

Леся Українка,здається, писала, що змогла б жити за кордоном, бо знає мови. Ох, яка це наївність…  Як ще безліч речей, окрім мови, треба прожити, вивчити і зрозуміти, аби якось хоча б приблизно орієнтуватись в закордонному житті….

Коли розглядаю старі фото родини мого чоловіка – розумію, що в наших народів різне минуле. Ми виросли в різних переконаннях, ідеях і поняттях. Нам співали різних колискових. Нас вчили різних речей. Ми дивились різні фільми і читали різні книжки. Я не розумію багатьох жартів, котрі розуміє справжній поляк, бо не завжди знаю контекст. Я не кохаю смаки і запахи, традиції і обряди, котрі знайомі полякам з їх дитинства 

Це мені дуже цікаво і я намагаюсь осягнути якнайбільше такої інформації. Але  я не збираюсь відрікатись і свого минулого. Добре казав Шевченко про «свого не цурайтесь». Чи не чудово не злитись з оточенням саме завдяки найкращим рисам українськості: працьовитістю, любов’ю до красивого, мелодійністю мови, яка видає  нас співочим акцентом в усіх мовах світу? Та хіба тільки цим…

А от коли приїжджаю в своє рідне українське місто, розумію, що я вже живу не тут. Що мій дім – в селі під Катовіце. І що я вже не вмію так жити, як усі ті, хто тут залишився. Думаю вже по-іншому, в мене інші вимоги і критерії. І в цьому теж нічого поганого немає. Світ летить вперед. Все змінюється. І ми теж. Головне – щоб на краще.

То що ж робити емігрантові, котрий серце залишив в Україні, а розумом уже деінде? Коріння котрого в українській землі, а листя - під сонцем далеких країв? Маєте ідеї? Бо я вважаю, що не треба робити нічого. Отак і жити, на дві країни. І любити їх обидві. Одну - за те, що народила і виховала, а другу - за те, що дала достойне людини життя. Якщо вже вирішив стати емігрантом та іммігрантом. Не "змиритись", а любити. Інакше не можливо. Тай все.

Шопен, що виблискував у французьких салонах і кохав Жорж Санд, похований в Парижі. А його серце поховане в рідній Польщі, як заповідав композитор.... Отакі справи...


При копіюванні статті чи її фрагменту, чітке посилання на мій блог обовязкове!


12 коментарів:

  1. Краще не починати цей шлях.Бо це вічне маяття.А в нас дух авантюризму чи жага наживи пихнула на цю стежку.Тож остається змиритись.

    ВідповістиВидалити
  2. Все так. Відчуваю те саме. Важко. Краще б і не робила того. Постійне маяття і неможливість вже жити, як раніше....

    ВідповістиВидалити
  3. Теж маю таке саме відчуття...пару років тому думала повернутися...почала шукати роботу (закінчивши університет в Німеччині і маючи добре оплачувану роботу)... швидко зрозуміла, що в Україні не зможу сама себе повністю забезпечувати...приїхавши закордон платиш велику ціну, щоб тут зачепитися, а хочеш повернутися, то знов маєш платити велику ціну, бо те, що так важко здобув закордоном, наврядчи знадобиться в Україні...а це щє відбувається в найкращі роки життя, які просто так теж дуже важко просто забути...я називаю це пасткою, з якої не вибратися...але, як це пояснити тим, хто цього не пройшов? Думаю, що ніяк..а нам з цим почуттям просто жити далі, бо ми вже і не там, але і не тут ;-)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дуже влучно: не там, але і не тут. Повернутися я теж часом думаю, але шкода того багажу, який набула тут: мови, знань, переконань. Поки-що в Україні це не потрібно. А тут допоможе жити достойно.

      Видалити
  4. Те що заложино з дитинства нікуди не подінеш бо не знаєш де воно знаходиться і як його дістати,радянське минуле має і плюси і мінуси, напевно мінуси своем взяли раз ви покинули рідні краї.Мені казали що "Родіна" це не там де ти виріс - а там де про тебе піклуються.Я вже не стану поляком на 100 відсотків але своїм дітям бажаю кращого майбутнього, тому я тоже живу і працюю в Польщі.

    ВідповістиВидалити
  5. а я вже так 20 років живу.Ніби між небом і землею.Працюю і живу в одній країні а душу лічити їду до дому.на Україну....У мене подруга прожила 35 років в шлюбі,виховала 4 прекрасних дочок,була дійсно щасливою людиною в чужій країні.А коли тяжко захворіла ,в останні дні свого життя говорила тільки українською мовою.Напевне -наші душі повертаються туди.де наше коріння .В молоді роки так не відчувається ностальгія за "ДОМОМ",а чим старшою людина стає- тим більше бракує ій Батьківщини.


    ВідповістиВидалити
  6. Ого.... явно багатьох ця тема зачепила за живе. Ну просто ті, що в такій ситуації опинилися очевидно відчувають щось подібне. Я виріс і живу далі в Україні. Хоч маю російські корені моєї мами, яка свого часу за направленням потрапила в Україну , одружилася тут і так і залишилася. Проте родичі у мене в Росії є. Двоюрідні брати і сестри. І , хочу вам сказати, особливо на фоні останніх подій в наших стосунках з Росією, що вплив виховання, вплив України на мій світогляд, світосприйняття просто неймовірно великий. З своїми родичами ми спілкуємося різними мовами. Ну це до того, що вище написано у коментарях про вплив виховання. Що до іншого досвіду, що до добробуту. Я себе тут в Україні почуваю зовсім не погано. Та не про це. Мого шкільного товариша прадідусь виїхав ще в свої 25 років до Канади. Став там на ноги і дуже непогано жив. Та в старості , ще в 70-ті роки повернувся в радянську Україну віку доживати. Не кожен здатний на такий крок , особливо в старшому віці, але цей його вчинок говорить, що таки майже у всіх в душі Україна живе. Знаєте, ганьбити можна свою батьківщину, це найлегше. Важче зрозуміти, чому так. Не кажу, що маю відповідь на це питання, але , не знаючи, не намагаюся бути категоричним, засуджуючи, а просто шукаю відповіді на питання і не засуджую . Знову ж чув від деяких емігрантів наших, що вони отримавши достойне матеріальне життя в дупі мали ( вибачте) ті всі сантименти. Взагалі, люди різні. І кожен має якусь свою місію. Ну хоча б, щоб виразити своїм життям іншого

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Це чудово, що є люди, котрі і в Україні вміють заробити так, аби їм було добре. А ніколи не хотіли виїхати, щоб можна було працювати без хабарів і відкатів?

      Видалити
  7. Вирізнити своїм життям іншого

    ВідповістиВидалити