Якщо вам подобається блог - порекомендуйте його друзям. Якщо не подобається - тим, кого не любите

суботу, 30 вересня 2017 р.

Фільм без субтитрів. Моя твоя не понімай…

 Колись, читаючи «Без язика» Короленка, я співчувала головному герою. Українець з глухого села, змушений жити в Америці, губиться в Сполучених Штатах. Віднаходиться аж після того, як починає трохи говорити англійською. Тоді я навіть близько не розуміла, яка це проблема. А мовний бар’єр, виявляється, винятково складний до поконання. А саме за ним починається свобода.

Українець, котрий приїхав у іншу країну, подібний до немовляти (буквально, яке влучне слово! J). Він не мовить, не розуміє, не читає, не пише. А в суспільстві гомо сапієнс ці вміння важливі просто надзвичайно. Життєво важливі.  Це на батьківщині мова здається чимсь природнім і простим. І тільки за кордоном реальність просто висмикує землю з-під ніг, забираючи мову.

неділю, 24 вересня 2017 р.

Стріт в’ю – прогулянки рідним містом

 Коли Папа Римський Іоан Павел ІІ вперше після довгих років прилетів на батьківщину – то одразу біля трапу літака поцілував рідну польську землю. Був час, коли мені хотілось зробити так само. Адаптація за кордоном минала важко, і сіро-коричневі краєвиди українських доріг здавались такими до болю рідними, такими дорогими… Ті часи минули. Разом з тугою. Прижилася тут, і часом, від’їжджаючи додому, починаю скучати за моїм польським домом. Та часом так хочеться прогулятись вулицями рідного міста. Зустріти знайомих, друзів. Побачити рідний дім. Тоді заходжу в гуглкарти , шукаю своє місто і тягну з правого нижнього куточка жовтого чоловічка та опускаю його на  вулицю, позначену синім кольором.

понеділок, 18 вересня 2017 р.

Важкі вироки закордону. Для тих, хто нас любить


Коли я вперше їхала з України в світле майбутнє закордону, на вокзалі мене проводжали батьки і син. Вони знали, що я не їду на заробітки, не буду поневірятись по зйомних квартирах і бараках. Але знали теж, що повертатись буду лиш в гості. Крізь вікно автобусу я бачила, як мама витирає сльози, як тато тримає її за руку, як син злякано махає мені рукою… Я теж плакала. Та вже через кілька годин мене засліпили яскраві вогні Європи. А мої рідні залишились там, у малому містечку. Щоб чекати на мене.

Отак ми їдемо. А вони залишаються. Ми мусимо. Мусимо заробити грошей, щоб вони жили достойно. Мусимо використати свій шанс. Мусимо, справді. І хто б із цим сперечався… Часом вибору у нас немає. Але як пробачити собі, своїй долі і своїй країні оту останню картинку у вікні автобуса?

неділю, 17 вересня 2017 р.

Коли сумно, послухайте...(пісня іммігрантки)

Коли я врешті потрапила на омріяний мюзикл "Метро" (білети купувала за півроку), була до сліз враженою цією піснею. Як вона виразно описує стан, котрий часом накочується на мене, в найгірші дні мого життя за кордоном, далеко від дому. Ні, я не шкодую, що виїхала. Просто часом буває настільки самотньо, що насправді відчуваєш себе тут, наче за склом...

Усі питають, звідки ти і що робиш
Їм вистачає, що маєш ім"я.
Не пробуй розповідати їм про себе,

Бо замість тебе вони бачать лише лице

суботу, 16 вересня 2017 р.

Ностальгія за таранькою (гастрономічні спогади українців)

Перша реакція на розкіш закордонних продуктових супермаркетів – покуштувати всього, чого ще не пробував. А коли уже вдосталь накуштуєшся – починається туга за українськими продуктами. Коли додому далеко і купити заповітні продуктові спогади не вдається – українець починає впадати в ностальгію. Вишукує продукти в Інтернеті, намагається приготувати сам, замовляє через родичів і знайомих… А коли омріяна їжа нарешті в руках – нас охоплює така дитяча радість, накочуються такі спогади….

суботу, 9 вересня 2017 р.

Земляк земляка бачить здалека?

У вихідні в натовпах великих європейських міст і на вулицях селищ  спацерує безліч українців і українок. Поляки відрізняють недавніх приїжджих наших земляків непомильно і  одразу. Я також бачу земляків-новачків здалеку. І якось не задумувалась: а по чому можна отак зразу відчути Україну? Одяг? Зачіска? Прикраси? Вираз обличчя? Поведінка? Вирішила влаштувати опитування в кількох фейсбуківських групах українців за кордоном.

четвер, 7 вересня 2017 р.

Роксолана проти Роксани

Так уже склалось, що українців в Європі щораз прибуває. За час, прожитий у Польщі, мені довелось бачити різних українців. Їх стосунок до польського суспільства можу окреслити трьома термінами: ізоляція, відречення і асиміляція.

В моєму селі є великі теплиці, на котрих працюють в основному українці, корейці, філіппінці та інші чужинці. Власникам, видно, вигідно платити іноземцям. Поляків там мало, лише на керівних посадах. Та зараз я не про це. На прикладі тих теплиць добре видно поведінку іноземців в чужій країні.