Якщо вам подобається блог - порекомендуйте його друзям. Якщо не подобається - тим, кого не любите

четвер, 14 червня 2018 р.

Вид на проживання і хатина під лісом

Ось відкрила фейсбук - а там така чудова публікація! Лідер проекту "Українер" (дуже раджу ознайомитись з проектом!) Богдан Логвиненко просто написав коротку заміточку на своїй сторінці. А мені так сподобалось, що та замітка ходила за мною цілий день. Почитайте, і, можливо, також замислитесь над ціллю свого сьогоднішнього бігу. Може, варто озирнутись? Повернутись? Переконатись, що йдеш в правильному напрямку?


 Колись я мало не купив в якийсь страшний кредит хату в Польщі. На краю лісу. Власник ніяк не міг наважитись її продавати, тому, в принципі, складно сказати "мало не купив". Але, якби наважився б він, без вагань одразу наважився б і я. І, напевно, заріс би тими польськими лісами. Я страшенно хотів там жити, бо на краю того лісу зі мною жив би мій друг Р. Тобто він там і так жив, а я до нього приїжджав у гості і ми ходили тими лісами і рубали дрова, щоб розпалити комин, який обігрівав усю його невеличку хату. Ускладнювало моє бажання купити хату на краю лісу й те, що мені ніяк не видавали виду на проживання.
Пройшло лише декілька місяців з того часу, а в мене вже геть все змінилося. Я тоді вже остаточно виїхав з Польщі, а Польща навіки остаточно виїхала з мене, як мені прийшов лист про вид на проживання, а за кілька днів подзвонив мій друг Р і сказав, що його сусід наважився продавати хату.

На секунду я, знаходячись вже в іншій частині Земної кулі, уявив себе в тій хаті біля того лісочку і стало так хороше. Уявив, як там біля входу світить ліхтар, а я йду рубати дрова, валить сніг, стукаю ногами об поріг, щоб його обтрусити, кладу мокрі шерстяні шкарпетки над комином. І в якийсь момент я засміявся з себе. Скільки б тижнів або навіть днів я б отак витримав? Може щось знав той сусід, знав польський уряд, коли загубив мої документи і не видавав вид на проживання? Усі навколо, здається, знали і підказували, а я все одно продовжував вдавати, що їх не чую.

Ця історія навчила мене більше озиратися на себе. Пройшло зовсім ще трішки часу і мій друг Р переїхав з лісу до міста і той ліс перестав бути особливим для мене назавжди. Мені здається, усім нам так важливо час від часу зупинятись і прислухатись до себе. І сміятися з себе і сумувати з собою, і радіти собі. І озиратись на себе зі сторони. Може не з першого разу вийде. Може й не з другого. І дивитись на себе в розрізі часу. Аби не нарубати дрів просто так. Без хати і комина і навіть без сусіда. Не знаю, скільки треба вчитись на себе озиратися і чи можна бодай колись хоч трішки навчитися.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.