Українська мрія у білому плащі

Недавно була в Празі. В переході метро шукала, кого б запитати про дорогу до Старого міста. Якась жіночка витирала вітрину піцерії, я запитала її англійською. Жіночка якось агресивно замотала головою: «No English!!! No English!!!» Видно було, що вона невдоволена, що я перешкодила їй працювати, і взагалі, краще було її не чіпати. А потім, відвертаючись до своєї ганчірки, раптом видала чистою галицькою: «Та де я вмію по-англійськи!»  Я зраділа, бо мій інгліш теж не був досконалим, а от укрейніан є перфекційним: «Ви – українка? Я теж!» Жіночка теж здивувалась і нарешті усміхнулась: «О, а я думала, якась панюся приїхала по Празі погуляти, а ви – така сама українка!» Поговорили хвилини три, виявилось – майже землячки. Жіночка показала мені дорогу до центру і побажала щасливої подорожі, я їй – хорошого дня. Я йшла празькими вулицями і думала, чому ми більше любимо тих, хто має подібні до наших проблеми і аналогічні жалі? І не любимо «панюсь», що гуляють по Празі, котрі, на відміну від нас, живуть ідеальним інстаграмовим життям, якого ми ніколи не досягнемо…

В українському жіночому журналі недавно була стаття на тему «Не бійтесь змінити життя і виїхати за кордон!». Автор давала поради, як не втрачати надію і триматись мрій. Як приклад описувалась подорож до США однієї «звичайної» української родини. Лапки""  тут дуже навіть пасують, бо подружжя з надривом розповідає, як важко їм було знайти квартиру в США, адже вони хотіли неодмінно жити в найдорожчому і найелітнішому районі Каліфорнії. І як потім було нелегко адаптуватись серед каліфорнійських мажорів  їх дітям. З цього місця можна уже не читати. Бо більшості моїх знайомих до такої схеми еміграції – як до неба. Виїжджають мої знайомі за позичені гроші, залишаючи вдома родину, винаймують ліжко в кімнаті, працюють на важких роботах. І часто не задля райдужної мрії, а для того лише, аби оплатити рахунки, вивчити дитину, віддати кредити за лікування та ін.. І вчити їх "не втрачати надію" на таких прикладах - то принаймні блюзнірство...

Я працюю в Польщі вихователькою в державному садку. Робота, звичайно, нелегка і відповідальна. Але я розумію,  що мої землячки з такою ж освітою працюють тут на набагато гірших роботах. І не мають чоловіка-поляка, ані підтримки і допомоги рідних. І тому вчити їх жити – діло невдячне. Допомогти, порадити, підказати шляхи – потрібно. Але не з позиції «панюсі» у білому пальті. Буде тільки смішно і непереконливо. Бо звідки в мене біле пальто, коли я і сама працювала колись офіціанткою, нянею у примхливої литовки, в супермаркеті ночами? Коли і сама їздила українськими автобусами з шансоном і без кондиціонерів. Коли тягала додому тяжкі валізи з ковбасами, шинками і сирами. Коли і сама плакала в автобусі на роботу…

І, якщо хтось з українців за кордоном у фб починає вигулювати своє «біле пальто», це лише відштовхує, а не захоплює. Бо добре знаєш, що часом «працюю в  відомій світовій компанії» значить «мию посуд в МакДональдсі», а «здобула освіту за кордоном» - «з тяжкою бідою відмучила професійну школу для того, аби продовжити документи на проживання». Моє навчання в університеті було для мене дуже нелегким: мови толком не знала, психологічні терміни на польській звучали по-іншому, ніхто з викладачів не пристосовувався до єдиної студентки-українки, щомісяця платила круглу суму на рахунок універу і майже кожні вихідні їздила на заняття. На роботі було важко також. Але дякую чоловікові: він вчив мене мови, писав за мене плани, перекладав статті, виправляв помилки в виступах, їздив зі мною по інстанціях. А у інших немає такої допомоги, і все, чого вони досягли – то завдяки лише і виключно собі.

Чула якось, як чотири старші українські жіночки хвалились своїми дітьми, котрі виїхали за кордон і зробили там запаморочливу кар’єру. Одна наперед другої жіночки намагались якнайвигідніше виділити свою дитину на фоні інших. Їх діти вчились в найпрестижніших учбових закладах, працювали в міністерствах і модельних агентствах, відпочивали на найбагатших курортах світу. Отак послухаєш – і вважаєш себе невдахою, котрий і близько не стояв біля успіхів своїх ровесників. А ще особливо, якщо ти до сих пір миєш у Чехії вітрини або міняєш памперси польським малюкам …І найчастіше ти добре знаєш, в яких "міністерствах" працюють їх діти, але ж нехай вже самі відкривають свої таємниці...

Хтось скаже: якщо тебе це зачіпає – значить маєш комплекс неповноцінності. Може й так. А, може, й ні. Все-одно, це неприємно – відчувати, що як би не біг і не старався – а інші добігають набагато далі без особливих зусиль. І що твій новий одяг – старе лахміття на фоні їх білосніжних плащів від Шанель. І що це на інших чекали за кордоном з хлібом-сіллю у великих корпораціях, а ти з своїм червоним дипломом досі прибираєш чужі квартири. І що у інших – ідеальні люблячі родини, чемні діти-відмінники, відпочинок у Каннах і будинки з садочками. А в тебе – ну, сам знаєш…ех...

Зрозуміло, що такі життєві історії бувають часом насправді. І насправді хтось живе таким казковим життям. І чудово. Нехай щастить таким нашим землякам. І нехай усім нам живеться за кордоном легко і щасливо. Проте вчити когось з позиції досконалого і непомильного гуру краще не треба. Набагато доцільніше організувати допомогу землякам, котрі збираються за кордон, якщо на те є можливість і бажання. А намагання показати себе вищим і кращим за інших - то найчастіше спроби залікувати той же комплекс неповноцінності, сховати його навіть від самого себе. 

Цей блог – моє намагання зробити світ українців за кордоном простішим і зрозумілішим. І, якщо на його сторінках ви десь промайне білий рукав досконало пошитого плаща – будь-ласка, повідомте мене. Я не хочу білого пальта – його надзвичайно легко забруднити і важко потім відчистити… 

При копіюванні статті чи її фрагменту, чітке посилання на мій блог обовязкове!