Емігрант вчить, як на світі жить, чи чому не люблять емігрантів

Колись в далеких 90-х, коли в зарплату видавали лампочками і ялинковими прикрасами, а памперси були розкішшю, моя знайома вийшла заміж в круту європейську столицю. Приїжджала додому вона рідко, зате її мама їздила в гості досить часто і по приїзді тероризувала сусідів і знайомих незмінною темою: «А от у Франції…» По двох хвилинах спілкування з нею співрозмовник починав ненавидіти і Францію, і екзальтовану маму.  «А от у Франції» все було геніальне: медицина, продукти, транспорт, одяг. Там також були наймудріші люди, до котрих українцям – як до неба пішки. Діти були здоровішими, повітря – чистішим, трава – зеленішою.

А ще тоді по телевізору показували діаспору в вишитих сорочках, котра говорила якоюсь дивною «укгаїнською» мовою і радила нам вживати менше «гусизмів» аби вони могли нас «гозуміти»

Минули роки. Я тепер сама вже за кордоном. І дуже часто ловлю себе на темах а ля «А от у Франції». Навіть і в цьому блозі. Тлумлю в собі ті такий напрямок розмов, але вдається не завжди. Бо ж, і справді, тут комфортніше, спокійніше, менше проблем. І шкода земляків, котрі надалі змагаються з бідосьою, корупцією та дорожнечею. Але, коли починаю про це говорити з українцями, часто бачу в їх очах закономірну відповідь: «Ну, то чого сюди приїхала? Їдь у свою цивілізацію і тішся».  Їду і тішусь. Але паралельно думаю: який стосунок повинен бути у мене до України? Як до бідної родички десь в глухому селі без газу? Як до мачухи, котра виганяє дітей на шлях? Як до рідної мами, що чекає мене в рідному місті? І про що говорити, коли спитають: «Ну і як там, за кордоном?»

Я не знаю. І не знаю також, чи пристойно носити брелок з тризубом і махати ним перед очима земляків? І чи нормально вчити жити тих, з ким ще недавно разом рилась в беушних джинсах? І як дивитись в очі атошникам? І як допомогти пенсіонерам та інвалідам, котрі виїхати не можуть?

І як мають правильно реагувати українські українці, коли їх вчать жити українці американські, австрійські чи канадські? Або ж навіть польські? 

І скільки ще має минути часу аби «закордон» перестав бути для України закордоном. А став просто сусідом: не кращим, не гіршим,  а просто іншим. До котрого можна завітати на каву, запросити до себе на шашлики.

Перший крок до такої ідилії  - «безвіз». А далі – все залежить від нас, від українців по обидва боки від кордону.  Так чи не так?

При копіюванні статті чи її фрагменту, чітке посилання на мій блог обовязкове!