Людина повинна
знати, хто вона. Де її дім і коріння. Котрий народ є отчим. І яка країна –
рідною.
Колись, 5 років
тому, на кордоні України з Польщею я просила долю, аби ця країна була доброю до
мене. Бо я їхала сюди, аби залишитись назавжди. Позаду були квітучі українські
сади, а попереду – яскраві автостради Європи…
Минули роки. Я вивчила мову, маю
тут хорошу працю і родину. Та зовсім-таки своєю я тут не стала. Ну ні, мене тут
ніхто не дискримінує і не трактує гірше. Мені тут комфортно в усіх сенсах. Але Україна
тримає мене за серце і не хоче відпустити.
Чоловік-поляк
колись остерігав мене, що буде так: я буду скучати за домом, а і в Україні жити
уже не зможу. Я йому не вірила. А
сталось саме так. І, напевно, так буде завжди. І я не вірю тим землякам, котрі переконують,
що вони до кінця асимілювали в суспільство іншого краю і розчинились в ньому. Не вірю, що до кінця
вони змінили менталітет, котрий таки завжди залишиться українським.
Леся Українка,здається, писала, що змогла б жити за кордоном, бо знає мови. Ох, яка це наївність…
Як ще безліч речей, окрім мови, треба прожити,
вивчити і зрозуміти, аби якось хоча б приблизно орієнтуватись в закордонному
житті….
Коли розглядаю
старі фото родини мого чоловіка – розумію, що в наших народів різне минуле. Ми
виросли в різних переконаннях, ідеях і поняттях. Нам співали різних колискових.
Нас вчили різних речей. Ми дивились різні фільми і читали різні книжки. Я не
розумію багатьох жартів, котрі розуміє справжній поляк, бо не завжди знаю контекст. Я не кохаю смаки і запахи, традиції і обряди, котрі знайомі полякам з їх дитинства
Це мені дуже
цікаво і я намагаюсь осягнути якнайбільше такої інформації. Але я не збираюсь відрікатись і свого минулого. Добре
казав Шевченко про «свого не цурайтесь». Чи не чудово не злитись з оточенням
саме завдяки найкращим рисам українськості: працьовитістю, любов’ю до
красивого, мелодійністю мови, яка видає нас співочим акцентом в усіх мовах світу? Та хіба
тільки цим…
А от коли
приїжджаю в своє рідне українське місто, розумію, що я вже живу не тут. Що мій
дім – в селі під Катовіце. І що я вже не вмію так жити, як усі ті, хто тут
залишився. Думаю вже по-іншому, в мене інші вимоги і критерії. І в цьому теж
нічого поганого немає. Світ летить вперед. Все змінюється. І ми теж. Головне –
щоб на краще.
Шопен, що виблискував у французьких салонах і кохав Жорж Санд, похований в Парижі. А його серце поховане в рідній Польщі, як заповідав композитор.... Отакі справи...
При копіюванні статті чи її фрагменту, чітке посилання на мій блог обовязкове!
При копіюванні статті чи її фрагменту, чітке посилання на мій блог обовязкове!
Краще не починати цей шлях.Бо це вічне маяття.А в нас дух авантюризму чи жага наживи пихнула на цю стежку.Тож остається змиритись.
ВідповістиВидалитиВсе так. Відчуваю те саме. Важко. Краще б і не робила того. Постійне маяття і неможливість вже жити, як раніше....
ВідповістиВидалитиа мені такий стан подобається. Не знудишся.
ВидалитиТеж маю таке саме відчуття...пару років тому думала повернутися...почала шукати роботу (закінчивши університет в Німеччині і маючи добре оплачувану роботу)... швидко зрозуміла, що в Україні не зможу сама себе повністю забезпечувати...приїхавши закордон платиш велику ціну, щоб тут зачепитися, а хочеш повернутися, то знов маєш платити велику ціну, бо те, що так важко здобув закордоном, наврядчи знадобиться в Україні...а це щє відбувається в найкращі роки життя, які просто так теж дуже важко просто забути...я називаю це пасткою, з якої не вибратися...але, як це пояснити тим, хто цього не пройшов? Думаю, що ніяк..а нам з цим почуттям просто жити далі, бо ми вже і не там, але і не тут ;-)
ВідповістиВидалитиДуже влучно: не там, але і не тут. Повернутися я теж часом думаю, але шкода того багажу, який набула тут: мови, знань, переконань. Поки-що в Україні це не потрібно. А тут допоможе жити достойно.
ВидалитиТе що заложино з дитинства нікуди не подінеш бо не знаєш де воно знаходиться і як його дістати,радянське минуле має і плюси і мінуси, напевно мінуси своем взяли раз ви покинули рідні краї.Мені казали що "Родіна" це не там де ти виріс - а там де про тебе піклуються.Я вже не стану поляком на 100 відсотків але своїм дітям бажаю кращого майбутнього, тому я тоже живу і працюю в Польщі.
ВідповістиВидалити��������
ВідповістиВидалитиа я вже так 20 років живу.Ніби між небом і землею.Працюю і живу в одній країні а душу лічити їду до дому.на Україну....У мене подруга прожила 35 років в шлюбі,виховала 4 прекрасних дочок,була дійсно щасливою людиною в чужій країні.А коли тяжко захворіла ,в останні дні свого життя говорила тільки українською мовою.Напевне -наші душі повертаються туди.де наше коріння .В молоді роки так не відчувається ностальгія за "ДОМОМ",а чим старшою людина стає- тим більше бракує ій Батьківщини.
ВідповістиВидалитиГарно Ви написали...
ВидалитиОго.... явно багатьох ця тема зачепила за живе. Ну просто ті, що в такій ситуації опинилися очевидно відчувають щось подібне. Я виріс і живу далі в Україні. Хоч маю російські корені моєї мами, яка свого часу за направленням потрапила в Україну , одружилася тут і так і залишилася. Проте родичі у мене в Росії є. Двоюрідні брати і сестри. І , хочу вам сказати, особливо на фоні останніх подій в наших стосунках з Росією, що вплив виховання, вплив України на мій світогляд, світосприйняття просто неймовірно великий. З своїми родичами ми спілкуємося різними мовами. Ну це до того, що вище написано у коментарях про вплив виховання. Що до іншого досвіду, що до добробуту. Я себе тут в Україні почуваю зовсім не погано. Та не про це. Мого шкільного товариша прадідусь виїхав ще в свої 25 років до Канади. Став там на ноги і дуже непогано жив. Та в старості , ще в 70-ті роки повернувся в радянську Україну віку доживати. Не кожен здатний на такий крок , особливо в старшому віці, але цей його вчинок говорить, що таки майже у всіх в душі Україна живе. Знаєте, ганьбити можна свою батьківщину, це найлегше. Важче зрозуміти, чому так. Не кажу, що маю відповідь на це питання, але , не знаючи, не намагаюся бути категоричним, засуджуючи, а просто шукаю відповіді на питання і не засуджую . Знову ж чув від деяких емігрантів наших, що вони отримавши достойне матеріальне життя в дупі мали ( вибачте) ті всі сантименти. Взагалі, люди різні. І кожен має якусь свою місію. Ну хоча б, щоб виразити своїм життям іншого
ВідповістиВидалитиЦе чудово, що є люди, котрі і в Україні вміють заробити так, аби їм було добре. А ніколи не хотіли виїхати, щоб можна було працювати без хабарів і відкатів?
ВидалитиВирізнити своїм життям іншого
ВідповістиВидалити