Біженці: чи можна втекти від себе?

Порушувати цю дражливу тему страшнувато. Надто тонка тут грань між правом і мораллю, між совістю і папірцем. Це питання ціни, яку варто платити за краще життя: чи може вона бути будь-якою? Філософствувати не буду, лише приведу кілька ілюстрацій з життя.

Читаючи стрічку новин  фейсбуківської групи українців у одній з багатих європейських країн, натрапила на цікаве питання. Жіночка, судячи з мови -  явно не зі сходу України, питалася, як правильніше мотивувати прохання про надання статусу біженця. Тобто, що написати в проханні, аби такий статус дістати.

Коментарі були ще цікавіші. Земляки з власного досвіду радили, як надурити наївних чиновників, аби ті повірили, що мусять прийняти збідованих українців. Писали там не лише вихідці з Донбасу, а й зі Львова і Києва, де про війну чули лише з новин. І головне, що шокувало – це те, що тільки кілька коментаторів згадали щось про совість і лицемірство. Для решти справа виглядала цілком ок.

В Польщі останнім часом  новин про українських біженців також побільшало. Цілі родини приїжджають сюди з небезпечних територій. А коли ті території звільняються від військових дій і родину просять повернутись – раптом родина зчиняє справжній скандал в телебаченні і пресі. Залучають навіть організації з захисту прав дитини, а ті визнають, що діти тих родин вже звикли тут, а повернення буде травмою, бо вони розстануться з новими друзями-поляками. Аргументи про те, що вдома вже спокійно і можна повернутись - зустрічаються з агресією і скаргами на негуманне відношення.

Якось в новинах показували кілька російськомовних українських родин біженців, котрі голосно нарікали на житло, котре їм виділили в Польщі і на те, що не дали працю за дипломами і їм доводиться працювати фізично (до слова, багато поляків не мають праці згідно диплому). Мені тоді було соромно за земляків, які з криком «качали права» і махали руками, бо їм не підходила квартира і вони не хочуть мити автобуси, бо мають диплом вчителя.

Я дуже далека від того, аби осуджувати тих, хто насправді рятується перед війною. І таким готова допомогти сама. Але не завжди є ото "насправді". 

А вже  найбільше вражають  «біженці за релігійними переконаннями». Ще кілька років тому існувала програма імміграції до США віруючих протестантів з України. Вважалось, що на батьківщині вони зазнавали утисків і гонінь. Нехай вибачать мене знайомі, котрі виїхали в край, що тече молоком і медом, але виглядає то збоку не дуже по-християнськи. Ви обманюєте себе, переконуючи еміграційні служби, друзів і себе самого, що там  також потрібно навертати грішників. І без українців протестанти Америки не справляться. Просто давайте бути чесними самі з собою – ви виїжджаєте за кращим життям, а віра в цьому випадку – просто зручна підстава.  Так, справді, за часів СРСР такі віруючі в Україні були справжніми ізгоями. І тоді така еміграція мала сенс. Але з приходом свободи нетрадиційні віровчення дістали стільки свободи, скільки навіть не завжди могли знести. Ніхто їх давно вже не гонить і не утискає, а навіть навпаки. Дивно, що така програма для емігрантів існувала ще зовсім недавно (а, може, ще й досі існує?)

У всіх цих випадках є одна спільна деталь – Україна. Земля, з котрої біженці мріють звалити абсолютно будь-якою ціною.  Може, воно й краще для України…

При копіюванні статті чи її фрагменту, чітке посилання на мій блог обовязкове!