Минуло вже кілька років без Андрія Кузьменка. З тих пір про нього написано стільки публікацій, що й не злічити. Люди сумують, люблять, згадують... Я напишу про того Кузьму, котрий мене захопив від самого початку "Скрябіна". І котрого любила задовго до його смерті, після якої всі раптово почали його обожнювати... Любила не як пророка чи месію, а як талановитого і розумного хлопця з таким хорошим почуттям гумору...
Я читала його книжки (ну далеко не Чехов, але як життєво!), я слухала усі нові пісні, дивилась "Шиканемо!".. І розуміла, що це моє... Що отаке воно, життя: руїни українських доріг, напхані маршрутки, порші панів мерів, зустрічі із старими друзями, чай з мамою на кухні, спогади про щасливе кохання, любов до людей, котрі ходять поруч з тобою... Він не був моїм кумиром, я не вважала його найкращим. Але мене вражала його щирість. Він робив помилки, писав часом відверто слабкі пісні, а це було його правом. Бо був просто людиною.
Часто Кузьменка асоціюють тільки з "Поющими трусами", "Маршруткою" і "чувацьким" стилем поведінки. І дуже помиляються. "Скрябін" співав чудові, розумні, талановиті пісні. Послухайте ось ці хоча б. Може, відкриєте для себе "Скрябіна", якого ще не знали...
"Ми грали примітивну музику так чесно, що пробила би до сліз..."- співав Кузьменко.... Просто послухайте його. Такого як ми, українця, хлопця, що намагався бути щасливим, виразити себе, прожити недарма оце життя... Як кожен з нас.
І що там багато писати, ми сумуємо за ним. Бо другого такого немає. І не треба. Ніхто його не повторить. Як не повторимось і ми...
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.