Ми не лохи? Лохи не ми? (дві сценки з життя)

...Події річної давності, Польща. Відпросилась з роботи, їхала з двома пересадками. Приїхала. Прийшла. Воєводська адміністрація, де маю скласти папери на карту побуту. Як не дивно, черги у відділ іноземців немає. Тільки кілька українців біля дверей. А година ж ще рання.

 З передчуттям дива підходжу до автомату з номерками. Упс! – номерків вже немає! Тобто, були і вже на нині закінчились. Більше нема. Тобто, нічого не вийде. Я в розпачі. Але… до мене підходить чоловік і чистою галицькою мовою співчутливо запитує: «І шо, запізно приїхала?»

Киваю. «Ну то можу помогти. 50 злотих – і маєш номерок». «А не страшно? Тут же не Україна!», - питаю. Добрий хлопчик Помагай  починає дратуватись: він, мовляв, тут стояв від другої ночі, то шо, має задурно віддати??? Я відмовляюсь. Їду додому. А вдома мій чоловік пише до у відділ іноземців, повідомляючи про ситуацію. Нам одразу відповідають, що заходи будуть вжиті.

Наступного тижня я знову там же. Ще перед відкриттям будинку адміністрації. Черга велетенська. Українська. Я стаю в кінець, вже без надії на успіх. Відкривають вхід. Українці, відпихаючи один одного, біжать до автомату з номерками. Біля автомату уже стоїть охоронець, котрий не дозволяє брати більше одного талончика. Перші щасливчики беруть номерки, решта в розпачі. А  добра третина земляків кудись іде, віддавши свої талончики жіночці з барсеткою. Кожен з них попередньо отримує по купюрі з барсетки. 

Жіночка якийсь час стоїть здаля від автомату, а потім починає за рогом коридору ненав’язливо пропонувати щось  землякам без номерків, котрі йдуть до виходу. Ті радісно проводять обмін: жіночка їм номерок, вони жіночці – винагороду за поміч. Я підходжу до охоронця і звертаю його увагу на метушню за рогом. Жіночка помічає це і швидко-швидко іде до виходу. Підходять ще якісь чорношкірі, номерків немає для них теж. Пробую чекати. Земляки з купленими номерками ховаються від охорони. Дивляться на мене з ненавистю. 

Ще тиждень. Ще один лист до адміністрації. Тепер автомат з номерками номерки видає в усі напрями, окрім кабінетів у справах іноземців. Приходиш, реєструєшся особисто і чекаєш. Українська традиція «рішалово» розтрощила ущент ідею польських білетоматів. Проте ця віковічна система "лох & рішала" не змогла перемогти європейської системи цивілізованої організації і порядку. Просто тепер українців тут трактують по-особливому. Напевно, це не додає нам авторитету. Отак, без електронних талончиків українці в тій адміністрації обслуговуються і донині. 

…Україна. 2018. Черга за біометричними паспортами. Колосальна, величезна, довжелезна. Люди стоять з останніх сил. Поміж черги ходить таємнича жіночка, тихенько пропонує особливо виснаженим купити у неї ближчу чергу. За сотню гривень. Але ж тут нема білетоматів, тут електронна черга! Як можливо обманути комп’ютер? «Берете чи ні?» - нервується  жіночка. Тут Україна, а отже – можливо все. А особливо, якщо владам байдуже на людей у черзі. Впевнена, що зареєструватись у електронну чергу кілька разів підряд без допомоги зацікавлених чиновників неможливо. Може, тому влади "нічого не можуть зробити з цим". Коментарів, думаю, не треба. Ноу комментс. Просто ноу.   Чи у вас є?

При копіюванні статті чи її фрагменту, чітке посилання на мій блог обовязкове!