Фільм без субтитрів. Моя твоя не понімай…

 Колись, читаючи «Без язика» Короленка, я співчувала головному герою. Українець з глухого села, змушений жити в Америці, губиться в Сполучених Штатах. Віднаходиться аж після того, як починає трохи говорити англійською. Тоді я навіть близько не розуміла, яка це проблема. А мовний бар’єр, виявляється, винятково складний до поконання. А саме за ним починається свобода.

Українець, котрий приїхав у іншу країну, подібний до немовляти (буквально, яке влучне слово! J). Він не мовить, не розуміє, не читає, не пише. А в суспільстві гомо сапієнс ці вміння важливі просто надзвичайно. Життєво важливі.  Це на батьківщині мова здається чимсь природнім і простим. І тільки за кордоном реальність просто висмикує землю з-під ніг, забираючи мову.

Перший час українця просто охоплює паніка. Здається, ти ніколи цього не зрозумієш, не навчишся, не зможеш так говорити! Потім починаєш поволі повторювати слова і речення. Помалу висловлюєш свою думку. І тебе розуміють! Читаєш усі підряд вивіски і реклами. Пишеш перші слова, нехай і з помилками. І - ура! – ти потроху починаєш протискатись за високий мовний бар’єр. Ейфорія невимовна! Але…

…Але попереду ще не одна долина сліз. Починаєш розуміти, що розмовляєш жахливо, що половина слів все-одно незрозуміла. Що пісні, скетчі, новини, фільми – наполовину ніхт ферштейн. Що корінні жителі надто часто тебе виправляють.  Що, навіть, маючи що сказати, ти вимушений сидіти німотою, бо не знаходиш слів, не знаєш, як виразити нуртуючі в тобі почуття і думки. І почуваєшся в той момент жахливо, а самооцінка, набута на батьківщині, стрімко летить до позначки "мінус"... Або навпаки – як стрілянеш якусь дурницю! Я навіть раз прямо на батьківських зборах назвала тюлеві спіднички «х..йовими» (так дослівно перекладався мій ексклюзивний вираз) J

Особливо важко буває тим, хто звик на батьківщині не лізти за словом до кишені і любив поговорити. Тут та сама «кишеня» виявляється порожньою. А тих нещасних базових виразів ох як замало для відведення душі!

А, якщо ти ще працюєш з людьми – то взагалі сумно. Мене в садочку виправляли навіть діти. І кожні збори перетворювались в екзамен. Не говорю вже про плани і щоденники польською мовою….

Якщо мова споріднена (як от польська чи чеська) – зовсім не легше. Можливо, навіть навпаки. Зрозуміти, звичайно, зрозумієш, хоч приблизно. А от висловитись – абсолютно ні. Бо тоді починаєш вживати українізмів, звиклих схем і правил. А в іншій мові вони інші. Інша навіть пунктуація, інтонування, вимова звуків…Ох, скільки всього ще треба вивчити і запам’ятати!

То що ж робити?

 З власного досвіду:

• Дивитись телевізор. Найкраще – з носієм мови, котрий побіжно буде перекладати незрозумілі вирази.
• Читати ВГОЛОС книжки. З словником.
• Розмовляти. Навіть сам з собою. Навіть з незнайомими. Не уникати стресових ситуацій, а йти їм назустріч. Пам'ятайте: ті, що насміхаються з вашої мови - забувають, що ви вже точно знаєте хоча б іще одну. А вони дуже часто - ні ((
• Писати диктанти, друкувати в компі і телефоні.
• Намагатись думати іншою мовою. Навіть змушувати себе до цього.
• Перед виїздом - вчити мову. Хоча б трошки. Не слухати бувальців, котрі розповідають казки про "приїдеш - за місяць вже будеш сам шпрехати"

Щось додасте?

При копіюванні статті чи її фрагменту, чітке посилання на мій блог обовязкове!