Якщо вам подобається блог - порекомендуйте його друзям. Якщо не подобається - тим, кого не любите

понеділок, 18 вересня 2017 р.

Важкі вироки закордону. Для тих, хто нас любить


Коли я вперше їхала з України в світле майбутнє закордону, на вокзалі мене проводжали батьки і син. Вони знали, що я не їду на заробітки, не буду поневірятись по зйомних квартирах і бараках. Але знали теж, що повертатись буду лиш в гості. Крізь вікно автобусу я бачила, як мама витирає сльози, як тато тримає її за руку, як син злякано махає мені рукою… Я теж плакала. Та вже через кілька годин мене засліпили яскраві вогні Європи. А мої рідні залишились там, у малому містечку. Щоб чекати на мене.

Отак ми їдемо. А вони залишаються. Ми мусимо. Мусимо заробити грошей, щоб вони жили достойно. Мусимо використати свій шанс. Мусимо, справді. І хто б із цим сперечався… Часом вибору у нас немає. Але як пробачити собі, своїй долі і своїй країні оту останню картинку у вікні автобуса?


Ми дзвонимо так часто, як лиш можемо. Передаємо гроші і подарунки, обіцяємо колись їх забрати також. А вони благословляють наш вибір і моляться за нас. Але страшенно хвилюються. Ми ж бо не вдома. Тому не розповідають нам про свої проблеми і хвороби. Бо ж нам і без того важко. Так минають роки. Ми пропускаємо випускні наших дітей, ювілеї наших батьків, весілля друзів і родичів, народження їх дітей. І ми часом насправді ніяк не можемо вирватись додому. Так міцно тримають нас нові обов’язки. Так важко взяти відпустку, так дорого коштує дорога… А вже потім розуміємо, що треба було їхати...

Я уже забрала в Польщу сина. Батьки залишились самі. А півроку тому помер тато, на наступний день після того, як провів мене в Польщу з зимових канікул. Я їхала додому знову, ледь розпакувавши валізи з дороги. Щоб попрощатись з татом назавжди.  А мама лишилась зовсім сама, розгублена і самотня, як дитина. Але ми з сином мусіли їхати до Польщі знову. Робота, родина, обов’язки – то все кликало нас. Мама уже не прощалась на вокзалі – не витримала б. Вона залишилась вдома, і за вікном автобуса вперше не було нікого...

Ми зідзвонюємось по кілька разів на день, мама все розуміє, не кличе мене додому, знає, що працюю.

Але  мене не покидає жахливе почуття провини за оту картинку у вікні автобуса, коли я вперше залишила моїх рідних. За їх біль, за молитви. За всі ті важливі моменти, в яких не було мене поряд з ними. За їх самотність. І за те, що відповідальність за це лежить саме на мені. Бо то я вибрала звалити за кордон, а не зостатись з ними.
І за те, що, попри все, повертатись я все-одно не хочу…

При копіюванні статті чи її фрагменту, чітке посилання на мій блог обовязкове!

13 коментарів:

  1. щемливо... зробивши навіть закордонний паспорт та знайшовги роботу я, 8 років тому так і не відважилася поїхати на заробітки і ще 7 років ходила до школи - а все через ту "картинку" за вікном. І, знаєте, тепер не шкодую, що не поїхала ТОДІ

    ВідповістиВидалити
  2. Україну бляді розвалили і за кордон хто зїбався,а хто мріє зїбатися,ну справжні патріоти,а тут жити і країну розбудовувати слабо,всі ви любите Україну лиш на відстані,і чим далі тим більша ваша блядська любов!!!!!

    ВідповістиВидалити
  3. А ми ось навпаки повернулись, з-за кордону проживши там 8 років. І поки що не шкодуємо. Щасливим можна бути і в Україні. Треба любити свою батьківщину.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. такі історії - рідкість)Запрошую у фейсбук (посилання справа). Хотіла б дещо попитати). Дякую

      Видалити
  4. Дiйсно,читаю i плачу, Але виправити нiчого не можливо ,довгий час живу на чужбинi,Але повернуться мрiю в Украину

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. А я цього боюсь. Соромно, але боюсь жити в Україні. Поки що...

      Видалити
  5. Найбільше шкода дітей. Хоч їдуть батьки заради них, то всеодно діти потім дорікають і не розуміють. Або розтринькують гроші. І як бути?

    ВідповістиВидалити
  6. Найбільше шкода дітей. Хоч їдуть батьки заради них, то всеодно діти потім дорікають і не розуміють. Або розтринькують гроші. І як бути?

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. кожен вирішує для себе. Думаю, дітей треба забирати при першій можливості

      Видалити
  7. Я не розумію, от чесно, чому в більшості випадків виїжджають жінки? Роботи ж більше є чоловічої! Навіть те ж доглядання за старенькими - то важка фізична праця! Не розумію тих жінок, які кормлять своїх чоловіків з-за кордону, це ГАНЕБНЕ ЯВИЩЕ!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. В одній групі на фб жіночка з Італії мені відповіла, що її чоловік "встидливий", а вона пробивна, тому вона поїхала, а він лишився. От сидить вдома, і не "встидається" цього. А вона тягає сеньйора на плечах. А переважно, думаю, жінки наші більше довіряють собі, ніж своїм чоловікам.

      Видалити

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.