Якщо вам подобається блог - порекомендуйте його друзям. Якщо не подобається - тим, кого не любите

середу, 18 квітня 2018 р.

Намистяні вірші. Юрій Андрухович

Повертаємся, всіявши зойком оази;
кров на піхвах, засмага східна.
Та зачинене місто, мов острів прокази,
або клітка, в якій єхидна.

Поки нас не було, поки нас у пустині
прошивала сурма побідна,
на стовпах і криницях, мов сіль на хустині,
проступило тавро: єхидна.

Ми згубили себе в агарянськім поході.
Перемога цілком не видна.
І до рідних дверей нам достукатись годі,
і вітчизна немов єхидна.
Рідні панни зів'яли по вежах і клітях,
пізня ласка така фригідна.
В зимних венах померло дзвінке повноліття,
а в очах ожила єхидна.
Це вона відкладає століття, мов яйця,
по торгах, де музика мідна,
де помости смертей, де живуть і бояться,
де юрба сичить, мов єхидна.
Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.
Я півсвіту пройшов приблизно.
Можу босим піти за твоєю труною,
рідна панно, стара вітчизно.
*****
Україна ж — це країна барокко.
Мандрувати нею — для ока втіха.
І тому западає спокуса в око:
зруйнувати все. І скільки б не їхав,
бачиш наслідки: мури і житла хворі
ще, мабуть, від турків. І п'ятикутні
знаки. З криниць повтікали зорі,
тобто їх нема, криниці відсутні,
але є сліди, і це дозволяє
подавати прогноз у вигляді віри
в неминуче. Тому що наша земля є
чимось більшим, аніж сорочка для шкіри.
Це підпільне барокко влаштовує опір
і цвіте шалено навіть в уламках,
хоч забуто нас і мовчать в Європі.
Катувати зручно в палацах, замках,
а в каплицях тісно. Тому каплиці
є найперший крок углиб України.
Мені видно все з чужої столиці.
Все на світі можна підняти з руїни,
крім живої крові, як ми вже знаєм.
Напиши, чи всі живі та здорові.
Чи літають ангели над Дунаєм,
чи дощі у Львові, чи досить крові.

9 коментарів:

  1. Таке чув порівняння, що Україна мов Ісус Христос розпята і воскресає. І вся Європа на цьому прикладі побачила істинні обличчя деяких країн і накінець зарухалась, через це озоріння

    ВідповістиВидалити
  2. Хотілось би, щоб так і було... Але, коли спадає пил пафосу, часом залишається відчай... Як у Ісуса в Гефсиманії...

    ВідповістиВидалити
  3. Марійка Просто19 квітня 2018 р. о 14:16

    Ви якісь такі негативні і депресивні вірші друкуєте, що аж вити хочеться.

    ВідповістиВидалити
  4. Не треба класти руку на плече.
    Цей рух доречний, може, тільки в танці.
    Довіра — звір полоханий, втече.
    Він любить тиху паморозь дистанцій.

    Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
    Він дивний звір, він любить навіть муку.
    Він любить навіть відстань і розлуку.
    Але не любить на плечі руки.

    У цих садах, в сонатах солов’їв,
    Він чує тихі кроки браконьєра.
    Він пастки жде від погляду, від слів,
    І цей спектакль йому вже не прем’єра.

    Душі людської туго і тайго!
    Це гарний звір, без нього зле живеться.
    Але не треба кликати його.
    Він прийде сам і вже не відсахнеться

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.
      Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.
      Притихлі явори стояли безшелесно.
      І зблиснула гроза – як вихопила ніж!
      Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.
      Машину повело, і ми згубили шлях.
      Усі мої ліси, удень такі приватні,
      Схрестилися вночі із небом на шаблях.
      Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.
      Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.
      Було моє життя – як ночи горобині.
      Нічого у житті не вміла переждать.
      О, як мені жилось і як мені страждалось!
      І як мені навіки взнаки воно далось!
      А що таке життя? Чи те, що переждалось?
      Чи все-таки життя – це те, що відбулось?

      Видалити
  5. Відповіді
    1. Звичайно. І ще те, що відбудеться. Перечекати життя - дуже сумно і нудно)

      Видалити

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.