Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
*****
Доборолися! Добалакались!
Досварилися, аж гримить!
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить:
від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б'ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають?!
Популяція! Нація! Маси!
І сьогодні, і вчора, й колись
українського пекла гримаси
упеклися мені. Упеклись!
Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство,
і віки без голів'я вогонь, -
хай він спалить усе це нікчемство,
українського пекла вогонь!
Життя іде і все без коректур.
ВідповістиВидалитиІ час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Страшні слова, коли вони мовчать
ВідповістиВидалитиСтрашні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
https://youtu.be/kkHMxXsnE5k
ВідповістиВидалитиВідчай сучасної Роксолани
ВідповістиВидалитиЯ в полоні своїх обов"язків,
Їх довіку не обмину.
Я люблю Вас тривожно, боязко
(Вам і знати про те не обов"язко...)
Бо чужому служу королю.
Все в його королівстві просто:
Якщо дощ-то на цілий день,
Якщо осінь- то просто осінь-
Сухоребра й простоволоса,
І не любить король пісень.
Я слугую в його хоромах,
Я рабиня його-і квит.
-Королю мій! О, мій королю!
Відпусти мене знов на волю,
Не зійшовсь на мені клином світ.
Я найперша в твоїм гаремі,
Але все ж таки то- гарем.
А край моря стоїть галера,
Є весло там одне для мене,
І лишу я тебе тепер.
...Вже й усміхнена, вже й святкова,-
Та лиш рушила до межі,
Як назустріч- маленька доня,
Простягла пелюстки-долоні:
-Ма-мо! казочку лозкази!...
(Н.Баклай)
Настане день, обтяжений плодами.
ВідповістиВидалитиНе страшно їм ні слави, ні хули
Мої суцвіття, биті холодами,
Ви добру пам'ять все – таки дали.
І то нічого – що чигали круки,
Що промайнуло так багато літ.
З такого болю і з такої муки
Душа не створить бутафорський плід (Костенко)
Хороший вірш
ВідповістиВидалитиВ тему....
Адміністратор блогу видалив цей коментар.
ВідповістиВидалити