Весна. Час любові до...себе

Гіацинт із супермаркету  на моєму вікні нарешті зацвів. І моя киця уже кілька днів голосно нагадує мені, що скоро «марец»  - весна, пора кохання. Не тільки котячого.

Час любити. Весна надихає на романтику. А, може, цієї весни нарешті настав час спрямувати свою любов в незвичному напрямку – на себе?  І чи  так це просто?

"Love is in the air!!!" Пережити і жити далі

В дивовижних 90-х в школах запровадили День закоханих. Чесно сказати, я втішилась, що на той час школу вже закінчила і була там лише в ролі студентки. В спеціальний ящичок з сердечками треба було вкинути валентинку для того, хто тобі подобається. В заповітний день листівочки витягались і роздавались героям дня. Пам’ятаю, як дітлахи з надією чекали на прізвища, котрі читав вчитель. І як гасли їх очі, коли в руках опинялась лише валентинка від вчительки. Напевно, не один школярик тоді зненавидів Валентинів день на все своє життя… Я тоді теж була в нокауті від шокової педагогіки, котра безжально показала кожному учню його цінність в соціальній ієрархії класу.

7 відмінностей шлюбу в Україні і за кордоном

Працюючи в польському дитсадку, зауважила таку особливість: дітей із розлучених родин в моєму садочку не більше 2%. Натомість в українському, де працювала колись, таких дітей – точно не менше 25%. А то і набагато більше. Спершу я дуже здивувалась. Адже ж українська родина, як вважається, набагато більше тримається за традиції і боїться розлучення. Але, добре подумавши, я побачила, що не в традиціях тут справа. В менталітеті українців, котрий раптом починає не витримувати сутички з сьогоденням. І в менталітеті поляків (думаю, і всіх інших іноземців). Досвід для порівняння в мене є: перший чоловік був українцем, другий – поляк. А конкретно – справи виглядають так.

"Чемоданні" замітки, або де починається Україна

Щоразу за тиждень до поїздки додому я купляю онлайн білет на автобус. Аби бути певною, що сяду і буду мати місце. Так навчила мене Польща. Але завжди забуваю, що Польща – то Польща, а Україна – то Україна. І перебудовуватись треба вже на стадії замовлення квитків. Бо те, що ти маєш на руках електронний білет – абсолютно не значить, що ти будеш мати місце в автобусі, ба навіть – що автобус взагалі по тебе приїде...

Святвечір не для тебе? (святкові роздуми)

Нинішній вечір передодня Різдва не всі ми зможемо зустрічати за столом з родиною. Одні в цей час будуть далеко за кордоном. Другі – на роботі. Хворі і самотні в лікарні. Хтось якраз в дорозі. Є ще ті, хто в запеклій сварці з найріднішими. А ще у деяких і родини немає. Буває і таке.

Світ, зайнятий передсвятковими закупами, милими колядками і ялинковими прикрасами, навряд чи почує отаких людей. В рекламах – щасливі родини за святковими столами, ошатні ялинки і щасливі усмішки. За вікнами – прикрашені будинки і святкові салюти. І кому цікаво, чому ти не святкуєш? І чому ти не усміхаєшся…

Просто будьте щасливими!

Новий рік - то 365 нових днів. Серед яких будуть не найкращі, а будуть просто чудові. Будуть теж такі, які не забудуться ніколи. Нехай тих чудових буде якомога більше. А ті, котрі не забудуться - нехай пам'ятаються лише щасливими подіями!
Здоров'я усім, щастя, радості, душевного спокою і добробуту!
З Новим роком!

Диво лише для чемних?

Той, хто в дитинстві шукав під подушкою подарунки від Миколая, ніколи не забуде це відчуття. Навіть не так важливо було, що під подушкою, як оте відчуття дива. Казки, в якій ти є учасником. Бо був чемним – і маєш пакунок.

Ми виросли. Але в казку віримо і надалі. Вибираємо подарунки для близьких. Ховаємо їх до часу у найдальші куточки, а потім вкладаємо під подушки, передаємо в Україну. І не тільки дітям, а й уже давно дорослим.

Біженці: чи можна втекти від себе?

Порушувати цю дражливу тему страшнувато. Надто тонка тут грань між правом і мораллю, між совістю і папірцем. Це питання ціни, яку варто платити за краще життя: чи може вона бути будь-якою? Філософствувати не буду, лише приведу кілька ілюстрацій з життя.

Читаючи стрічку новин  фейсбуківської групи українців у одній з багатих європейських країн, натрапила на цікаве питання. Жіночка, судячи з мови -  явно не зі сходу України, питалася, як правильніше мотивувати прохання про надання статусу біженця. Тобто, що написати в проханні, аби такий статус дістати.

Українці, руські чи вшистко єдно?

П’ять років тому мене в Польщі називали «рускою». «Robert ma ruską żonę» - так говорили про мого чоловіка. Коли намагалась пояснити різницю між Україною і Росією – махали рукою: «Wszystko jedno…» Я, кінець кінцем, теж махнула на то рукою, зрештою, бабуся моя була росіянкою. Щось там від «рускої» в мені є… Хоч часом було дуже прикро. Наприклад, свекруха одного разу повела мене на базар, де, за її словами, «торгують українки». Виявилось, то були цигани. З свекрухою була проведена освітня робота, хоч, певно, допомогло не дуже.

Коріння і листя емігрантської долі

Людина повинна знати, хто вона. Де її дім і коріння. Котрий народ є отчим. І яка країна – рідною.

Колись, 5 років тому, на кордоні України з Польщею я просила долю, аби ця країна була доброю до мене. Бо я їхала сюди, аби залишитись назавжди. Позаду були квітучі українські сади, а попереду – яскраві автостради Європи…

Поїздка додому: відпочинок чи стрес?

Скоро почнеться час передсвяткових поїздок додому. Українці з усіх кутків світу куплять тисячі білетів до рідного краю. Сядуть в тисячі автомобілів, літаків і автобусів і замріються  у передчутті дому... А вже через якийсь час будуть повертатись назад. Чи ті поїздки завжди виправдовують сподівання? Чи відпочивають наші тіла і душі у рідному домі? Поряд із солодкими спогадами і довгожданими зустрічами нас чекають ще кілька стресогенних факторів, які, скажімо так, трошки отруюють нам таку очікувану поїздку:

Пам'ять не знає кордонів. Для тих, хто не вдома

Сьогодні в багатох християнських країнах люди ідуть на могили померлих, аби засвітити свічку пам'яті. Але величезна частина українців не має можливості піти на цвинтар, аби постояти біля могил дорогих людей. Вони надто далеко. Доля чи недоля загнали українців на чужину - не так важливо. Але ностальгія часто атакує в такі дні - коли хочеш бути вдома.

Патріотизм з-за кордону: блюзнірство чи любов?

Вчителі хворіють на серце й на горло. Перукарок болить хребет. А емігрантів чіпається така професійна хвороба як "патріотизм". От виїжджають, акліматизовуються в приязному кліматі – і починають посилено любити Україну.

Чіпляють на робочий стіл і заставку телефону картинку в жовто-блакитних барвах. На дзвінок ставлять гімн України. Ходять у вишиванках по Нью-Йорку і Варшаві (добре, що тепер в моді етностиль). Хоч вдома вишиванок не мали і на заставці були квіточки і круті тачки.

Емігрант вчить, як на світі жить, чи чому не люблять емігрантів

Колись в далеких 90-х, коли в зарплату видавали лампочками і ялинковими прикрасами, а памперси були розкішшю, моя знайома вийшла заміж в круту європейську столицю. Приїжджала додому вона рідко, зате її мама їздила в гості досить часто і по приїзді тероризувала сусідів і знайомих незмінною темою: «А от у Франції…» По двох хвилинах спілкування з нею співрозмовник починав ненавидіти і Францію, і екзальтовану маму.  «А от у Франції» все було геніальне: медицина, продукти, транспорт, одяг. Там також були наймудріші люди, до котрих українцям – як до неба пішки. Діти були здоровішими, повітря – чистішим, трава – зеленішою.

Чи обов'язково зустрічати рідних з дороги?

Це не мій текст. Я просто переклала статтю Наталі Радулової, і переповім її, бо хочу, щоб це прочитало якомога більше українців. І особливо - українок.

"Я познайомилась в  літаку з однією милою жінкою та її братом. Коли літак приземлився, вони запитали, чи хтось мене зустрічає  в аеропорту. Я згадала слова чоловіка: "Бери таксі з аеропорту, не торгуйся". "Ні, - відповіла я, - ніхто".

Прекрасний світ: Віденська опера та братиславська кава

В варшавському аеропорту пасажирів літаків зустрічає велетенський рекламний напис «I...taki  świat jest piękny!» (І таким світ є прекрасним!). І, хоча то лише реклама туристичної фірми, та моя знайому, наприклад, ті слова зворушили до сліз. Думаю, не тільки її. Може, тим, хто відривається від землі і бачить її красу згори, та велич видніша і помітніша.

Подорож літерою «W»: депресія і ейфорія емігранта

Українець, котрий потрапляє за кордон і залишається там надовго, переживає справжній емоційний шквал. Десь на просторах Інтернету прочитала, що початки життя на чужині можна порівняти до форми літери «W». Уявним олівцем спробуємо повторити її кшталт, а заразом і криву наших емоцій по приїзді в чужу країну.

Фільм без субтитрів. Моя твоя не понімай…

 Колись, читаючи «Без язика» Короленка, я співчувала головному герою. Українець з глухого села, змушений жити в Америці, губиться в Сполучених Штатах. Віднаходиться аж після того, як починає трохи говорити англійською. Тоді я навіть близько не розуміла, яка це проблема. А мовний бар’єр, виявляється, винятково складний до поконання. А саме за ним починається свобода.

Українець, котрий приїхав у іншу країну, подібний до немовляти (буквально, яке влучне слово! J). Він не мовить, не розуміє, не читає, не пише. А в суспільстві гомо сапієнс ці вміння важливі просто надзвичайно. Життєво важливі.  Це на батьківщині мова здається чимсь природнім і простим. І тільки за кордоном реальність просто висмикує землю з-під ніг, забираючи мову.

Стріт в’ю – прогулянки рідним містом

 Коли Папа Римський Іоан Павел ІІ вперше після довгих років прилетів на батьківщину – то одразу біля трапу літака поцілував рідну польську землю. Був час, коли мені хотілось зробити так само. Адаптація за кордоном минала важко, і сіро-коричневі краєвиди українських доріг здавались такими до болю рідними, такими дорогими… Ті часи минули. Разом з тугою. Прижилася тут, і часом, від’їжджаючи додому, починаю скучати за моїм польським домом. Та часом так хочеться прогулятись вулицями рідного міста. Зустріти знайомих, друзів. Побачити рідний дім. Тоді заходжу в гуглкарти , шукаю своє місто і тягну з правого нижнього куточка жовтого чоловічка та опускаю його на  вулицю, позначену синім кольором.

Важкі вироки закордону. Для тих, хто нас любить

Коли я вперше їхала з України в світле майбутнє закордону, на вокзалі мене проводжали батьки і син. Вони знали, що я не їду на заробітки, не буду поневірятись по зйомних квартирах і бараках. Але знали теж, що повертатись буду лиш в гості. Крізь вікно автобусу я бачила, як мама витирає сльози, як тато тримає її за руку, як син злякано махає мені рукою… Я теж плакала. Та вже через кілька годин мене засліпили яскраві вогні Європи. А мої рідні залишились там, у малому містечку. Щоб чекати на мене.

Отак ми їдемо. А вони залишаються. Ми мусимо. Мусимо заробити грошей, щоб вони жили достойно. Мусимо використати свій шанс. Мусимо, справді. І хто б із цим сперечався… Часом вибору у нас немає. Але як пробачити собі, своїй долі і своїй країні оту останню картинку у вікні автобуса?